Різдво Христове — це красиве і наповнене звичаями і традиціями свято, яке в Україні заведено відзначати з розмахом.
Церква з давніх часів зараховувала святкування Різдва до найвеличнішої події — народження Ісуса Христа. Віряни шанують це свято і намагаються дотримуватися всіх звичаїв і традиції, які складалися століттями. Але в Україні навіть не дуже віруючі люди люблять різдвяний період і не проти зануритися у відповідну атмосферу.
Історія святкування навечір’я перед празником Христового Різдва сягає перших віків християнства. Від покоління до покоління передавались традиції святкування Різдва. Різдво вважають святом сім’ї і традиційно святкують у родинному колі. Можна сказати, що період приготування до Різдва – це Богом благословенний час для того, щоб забути старі образи, перепросити тих, кого ми могли образити, подякувати тим, хто зробив нам добро чи просто був поруч із нами протягом цього року. Увечері в храмах розпочинаються урочисті богослужіння, що нагадують про велику подію, з якої почався відлік нової ери.
Приготування до Святого вечора. До Різдва в Україні готувалися ще з літа. Під час жнив перший, а в деяких місцевостях – останній сніп збіжжя (жита або пшениці) залишали необмолоченим. До нього додавали також по кілька стеблин з інших злаків і перев’язували одним двома, а інколи трьома перевеслами. Цей сніп вносили до хати в навечір’я Різдва Христового.
Страви святкової вечері. Для святкування Святвечора та Різдва випікали багато різновидів хліба, який мав різні назви (корун, крачун, крайчун, керечун, книш, калач, струцля і просто хліб) та форми, залежно від місцевості, і випікався з різного борошна, міг бути прісним або скоромним (його під час вечері не споживали, а просто клали на столі).
Традиція внесення дідуха і приготування стола Наступним кроком є традиція внесення дідуха. Господар, знявши шапку, перехрестившись, брав дідуха і в’язку сіна, а син – дві в’язки. Сіно при цьому розтрушували, а батько приговорював: «Хай труситься сіно, хай годує худібку. Хай м’яко буде душечкам, хай м’яко буде Святому Дитяті та худібці на сіні лежати!». Входили в хату і батько говорив такі слова: «Святки йдуть!». – «Святки прийшли!» – відказував після батька син. «Шануємо і просимо дідуха й вас завітати до господи!», – відповідала мати.
Різдвяна зірка. Коли на небі з’являлася перша зірка, аж тоді родина могла сідати до столу після дня суворого посту, під час якого ніхто не мав права їсти, окрім малих дітей, яким давали трішки вареної картоплі. Проте, перед тим як сісти, кожен дмухав на місце на лаві, щоб бува не придушити душі, які, вважалося, на Святвечір приходили до хати.
Українці здавна дуже ретельно готувались до Святого вечора та Різдва. Люди вважали, що саме ці дні є початком нового господарського року. Тому у переддень Різдва було прийнято виконувати низку обов’язкових обрядів, які б, за повір’ям, мали забезпечити щастя, мир та багатство усій родині. Ці обряди так довго передавались з покоління у покоління, що багато хто й забув їхнє значення.
У деяких місцевостях Західної частини України було прийнято митися у посудині із копійками. «Хтось це робив для того, щоби грошей було як води, хтось — щоб бути здоровими як гріш», — розповідає дослідниця. Копійки, які кидали у воду, згодом віддавали найменшому із дітей. Були й такі повір’я, що купатись у грошах — гріх. Бо гроші – то зло. На Святвечір також була традиція обкурювати хату димом та посвячувати її святою водою. Також на стіл подавали освячену воду, яку треба було випити перед вечерею.
У системі різдвяних звичаїв є низка ворожінь, які давали змогу зазирнути у майбутнє. «Ворожили насправді не тільки на Андрія чи на Меланку, а й на Святий Вечір. Підкидали ложку з кутею до стелі і, якщо зерно не впаде, то врожай буде добрим. Якщо ж кутя впаде на долівку — поганим.
Сьогодні часто люблять жартувати, якщо колядники ходять, то люди вимикають у хаті світло. Правда це чи жарт — знати тільки людям. Але цікаво, що колись навпаки — колядників усілякими способами припрошували прийти заколядувати: «Якщо під час свят до хати приходило багато колядників, то цим гордились. Якщо ж колядники з певних причин оминали чиюсь оселю, то це вважалось великою ганьбою і соромом. І про це ще півроку гомоніло все село».
